А щастя близько

Не відчуваючи землі під ногами, вона вперто йшла кудись, аби подалі від людей. Емоції її переповнювали, а в голові все лунали думки. Серце не вщухало від болі, було таке відчуття, ніби воно розірветься на дрібні шматочки. В цей момент їй здавалось, що без нього вже не має сенсу більше жити. Вона взагалі не могла зрозуміти, навіщо ми приходимо на цей світ, щоб померти???
Смерть! Смерть! – пропливало це слово в її думках, і ніби прогризало всю душу вщент. Чому саме в цей день і чому його Вона забрала в потойбічний світ?
Відкривши очі, дівчина не розуміла, де і що з нею. Побачила стареньку бабусю коло ліжка, котра забрала її до себе, помітивши, що дитині зовсім зле. Тепер бабуся промовила:
- Люба, що трапилось? Я не бачу життя в твоїх очах.
- А навіщо, навіщо жити, радіти? Він радів життю разом зі мною, ми мали одружитись а тепер його нема, і я сама. В мене нема нікого. Він був єдиною радістю у житті.
- Дитинко, якщо б не було в житті втрат і переживань ніхто б з нас не ставав мудрішим і не досягав би бажаних цілей. Необхідно запам’ятати, що біль – це вчитель, а нещастя – хороший шлях до успіху. Зіткнувшись з будь – якою проблемою, потрібно жити, зізнаваючи та вирішуючи її. І коли ти наберешся життєвого досвіду, рано чи пізно подолаєш всі випробовування, які нам підкидає життя.
Пізнім вечером ми сиділи з моєю рятівницю на кухні, пили чай із духмяними травами, а Надія Петрівна повільно оповідала.
В 1943 коли я була молоденькою. Старший брат пішов у партизани. “Добрі люди” підказали поліцаям, що наш Василько у лісі воює. Я як зараз пам’ятаю той день. Мама замкнула мене в погрібі і звеліла сидіти там, поки вона мене не покличе. Якби я знала тоді, що має статися. Не знаю, скільки б я пробула там, поки мені не відчинив наш сусід. Він був дуже блідий, сказав:” Йдемо Надько ховати твоїх. Вони там на узліссі, постріляні лежать.”
В 18 років я потрапила разом з іншими односельчанами до Донбасу на роботу в шахті, де нам виплачували немаленькі гроші. Бо робили ми ой як важко. Усе зароблене я ховала в хустинці. Якось повернувшись пізно ввечері після роботи побачила розкритий чемодан ( а я ж на колодку закривала) вкрали все, не залишивши нічого, навіть нової тернової хустки. Майже щоночі я бачила, як повертаюсь у рідне село, мріяла про кашемірове пальто, про гарну спідницю, про те як хлопці звертатимуть увагу на мене. Та на жаль повернулась без нічого. Одразу дізналась, що Василя мого паралізувало, жінка його молодою померла, залишивши сина. Довелось доглядати його в той час коли мої подруги гуляли, співали пісень по вечорам. Та невдовзі і Василь покинув земне життя. А я з племінником залишилась у братовій хаті. Час швидко минав небіж виріс і вирішив оженитись. Та дружина поставила умову, що з бабою чорною та згорбленою в одній хаті жити не буде.
Так я й покинула рідний вже мені будинок. Йти мені було нікуди, сусіди радили піти в будинок пристарілих. Та моя гордість не дозволяла мені цього робити. Адже мала ще руки, голову, тож заглядати у чужий полумисок не хотіла. І знайшлась подруга в котрої я вирішила пожити деякий час. Час той, не гаяла, бо замислила збудувати маленьку хатинку. Отож, збирала глину, місила вальки, і згодом таки поставила мазанку. А раділа як дитина у своїй хатці. Навіть виходити не хотілось нікуди. Одного разу ми сиділи із сусідою на лавці ввечері і він розповідав мені за мого небіжа, що в нього коїться дома. Та я й сама знала уже, що небіж спився, вів себе недобре, бив дружину щодня виганяв її з дітьми на вулицю. Ніч не спавши я запропонувала його нещасній Оксанці, забрати дітей і йти жити до мене. Молодиця заплакала і спитала:
- Як ви мене після всього хочете забрати?
- А після чого? Я нічого злого не пам’ятаю. Збирайся швидше.
Так ми і поселились усі в моїй норушці. Правда згодом Оксану з дітьми забрав до себе у сусіднє село, добрий вдівець.
Життя, воно розмаїте – і добре, і зле в ньому. Але щастя завжди близько. Ти просто мусиш розгледіти його.